Агітація по-кіровоградськи. Труднощі перекладу.

Близько півгодини у залі тривала ідилія. Політик розпинався. Негри, араби й індійці сиділи купками і широко всміхалися, демонструючи радість.

Близько півгодини у залі тривала ідилія. Політик розпинався. Негри, араби й індійці сиділи купками і широко всміхалися, демонструючи радість.

Чим ближче до виборів, тим частіше у провінції з’являються універсальні агітатори. Спитаєш такого про ситуацію у металургійній промисловості – відповість. Про девальвацію гривні – залюбки. Про розвиток спорту – з прикладами і розлогими теоретичними викладками. Про нові тенденції у мистецтві – з превеликим задоволенням.

Такий метро-агітатор приїхав незадовго до першого туру президентських виборів в один із кіровоградських вузів. Ще раз почитавши дорогою невеликий словничок молодіжного сленгу («продвинутий» - «розуміється на комп’ютерах та іншій сучасній техніці, часто користується інтернетом», «тусуватися» - «збиратися разом», «лох» - «опонент кандидата, за якого треба агітувати» тощо), він попрямував до актової зали на кількасот місць для розмови з «продвинутою» молоддю.

Але у вузі якось не дуже до приїзду високопоставленого гостя приготувалися. Почепили одне оголошення на дошці з розкладом на другому поверсі і ще одне – на вході до їдальні. Тому політика зустріло з десять студентів. Організаторка зустрічі розгублено промимрила щось на зразок «заняття, ви ж розумієте, ви починайте, а люди зараз підійдуть» і, покинувши агітатора сам-на-сам із нечисленною публікою, помчала до свого знайомого декана просити допомоги.

Декан захекану співробітницю зрозумів не дуже добре, але основне втямив: хтось приїхав на зустріч зі студентами, а у залі їх немає. Сором! Катастрофа! А хто приїхав, ви кажете? Втім, занурюватися так глибоко у проблему не було часу, тому декан віддав наказ: зібрати докупи всіх спудеїв-іноземців і дружним натовпом направити їх до актової зали. При цьому всі вони мають про всяк випадок променисто всміхатися і взагалі всіляко демонструвати свою непідробну радість від зустрічі з такою поважною людиною. Українців не чіпати – хай вчаться.

Іноземні студенти переданий лаборантом наказ декана сприйняли трохи по-своєму. Справедливо, на їхню думку, розсудивши, що на них очікує черговий показ самодіяльності, вони спочатку посунули до гуртожитку за національним вбранням.

Агітатор, м’яко кажучи, здивувався, коли у розпал його щирої бесіди з напівсонними слухачами двері прочинилися і до зали увійшли негри в народних ефіопських костюмах. Попереду чимчикував староста – саме йому на подібних заходах доручали нести розцяцькованого списа. За ним пританцьовували чорні, як ніч, юнаки і юнки. Ефіопи з усіх сил посміхалися і щось радісно викрикували.

Слідом з’явилася група арабів. За ними – ще негри, але вже не з Ефіопії. За тими – індійки в сарі…

Агітатор часто закліпав очима і потайки ущипнув себе за м’яке місце. Ні, не сон, треба продовжувати агітувати. І продовжив – не дарма ж його посилають по регіонах розповідати про світле майбутнє країни лише за однієї умови: якщо ви проголосуєте за… Ну, далі всі знають.

Близько півгодини у залі тривала ідилія. Політик розпинався. Негри, араби й індійці сиділи купками і широко всміхалися, демонструючи радість. Українською вони не розуміли практично нічого.

По завершенні зустрічі агітатор не заходив у кабінет організаторки. Він чимдуж поспішив до свого автомобіля з номерами Верховної Ради і поїхав. Студенти дружно припинили всміхатися і розійшлися на заняття, перепитуючи одне в одного: «Якщо це був показ самодіяльності, то чому тоді її показував лише гість?».